Людина, яка бореться з недугою

Зустріч  із Оксаною Франківною Гурською із Заривинець.

Наші земляки знайомі з цією неординарною особистістю, завдяки її творам-мініатюрам, які публікувалися у пресі та вийшли окремим виданням. На даний момент, творчий потенціал Оксани згас. Можливо, не стільки згас, як притупився від непоправної втрати близької людини-матері. Від серпня минулого року Оксана Гурська залишилася сам-на-сам із своїм болем, проблемами та самотністю. Але, як кажуть, світ не без добрих людей. Давня Оксанина знайома Надія Калавур з Бучача разом із Мерв’яком Василем та отцем Ігорем Царем зі Львова долучилися до пошуків місця, де б Оксана могла бути захищеною і доглянутою. Тепер вона жителька Бариша, вірніше Бариського геріатричного центру, де в її кімнаті відтворена домашня обстановка з привезених із Заривинець речей та хворі ноги своєї господині гріє домашній улюбленець-кіт.

Оксана Гурська, незважаючи на біль у душі, мила та привітна  Охоче розповіла про себе: «1963 року народилася в м. Горлівка Донецької області. Коли мені виповнилося 4 роки, почали боліти ноги. Батько за одну ніч посивів, бо боявся, щоб не сталося зі мною те саме, що й із моєю старшою сестрою, яка була прикута до ліжка і мала на той час 25 років. Для батьків це було трагедією довідатися, що й молодша дочка, можливо, захворіла на ту саму недугу. Маму після нервового потрясіння забрала швидка допомога. Лікарі оприділили в онкологію і поставили страшний діагноз: рак. Коли мене оглянули лікарі, сказали, що на той момент нічого страшного немає в такій хворобі, але вони не певні, що може бути через 10 років. Коли мені виповнилося 7 років, батьки вирішили переїхати у рідне село Заривинці, де проживала старенька бабуся. Тато змушений був залишити роботу на шахті за півроку до виходу на пенсію, задля здоров’я нас, дітей і дружини. Після десяти років, перенісши захворювання на грип, хвороба почала прогресувати.

У Заривинцях закінчила восьмирічну школу. Після двох років навчання у Бучацькій школі №1, здобула загальну середню.освіту. Потім навчалася у Харківському економічному технікумі, як ще ходила. А ходила до 1986 року. Після Чорнобильської трагедії хвороба знову почала наступати.

Поки жили тато і мама, то все було інакше…»

З особливим трепетом Оксана згадувала свою вчительку з української мови та літератури Ярославу Михайлівну Бабенчук, яка навчала її в 9 класі. Саме вона заохотила Оксану до написання творів і розвинула в ній творчі нахили. Та й рідна сестра, яка в той час писала книгу, не раз намовляла її попробувати свої сили в літературі. Врешті, Оксана сама відчула потребу переносити на папір все, що хвилювало її душу. В 90-их роках була опублікована стаття про вибір України, ліричні твори «То упала квітка», «Полиновий смуток». Від хвилювання Оксана не могла відразу пригадати все, нею написане. Лише запропонувала одну-єдину картку з повчальними мініатюрами, яку зберігала у шухляді.

Майже весь свій вільний час Оксана Франківна Гурська проводить у молитві. І мріє хоч на декілька хвилин побувати в рідній батьківській оселі.

Повчальні мініатюри Оксани Гурської:

Мамина «наука»

- Бабусю, бабусю, - побачивши немолоду вже жінку, заливаючись дзвіночком-голосочком, покинувши всі забавки і радіючи, побіг до неї маленький хлопчик.
- Васильку! - з гнівом і роздратуванням , у голосі, наче громом, прокричала йому вслід молода мама. - Ану мерщій вертайся додому.
А сусідці пояснила: «Курчатко в моєї мами задушив, так вона лемент на все село зняла. Йому б і не глянути в її бік, а він, бач, дитя ще - не розуміє».

«Хто Царства Божого не прийме, як дитина, той не ввійде до нього» (Лука 18:17).

Любов?

Віталик дуже зосереджено будував з піску фортецю. До нього підійшла Христинка.

-Забирайся додому, я не хочу з тобою бавитися, - набурмошено прошепотів хлопчина, ледь вимовляючи слова І виштовхав свою ровесницю за плечі з двору.

Дівчинка спокійно попленталася з лялькою в руці. А через якусь мить радісна, замурзана, з великою булкою в руці з'явилася перед очі Віталика. Повидло витікало з булочки на блузку, малювало щічки, на вустах цвіла усмішка.

- Хочеш? - Христинка простягнула руку з булочкою. Постояла, подивилася, як хлопчина смакує її гостинцем, і пішла…
А через роки, переглядаючи фотографії і сміючись, сказала до матері: «Мені аж соромно, що в мене був такий кавалер».

Однокласники

ЗО років. Багато чи мало? Філософське питання. Добрячий шмат життя. Закінчили школу 15-річними, а ось тепер зустрілися. Такі статечні, солідні, розважливі. Мудрі слова, практичні поради, розуміння і розсудливість. І в церкві Службу замовили. І вчителів запросили, аякже: наставники, порадники, путівку в життя дали. І однокласнику честь на кладовищі віддали. І в ресторані зустріч відсвяткували. Усе, як годиться, усе по-світськи, усе по-сучасному. А те, що є хвора однокласниця, чи то забули, чи то повстидалися. Вони ж відбулися в цьому житті, в них - сім'ї, машини, квартири, особняки, а вона, як тепер кажуть,, з фізичними вадами.

«Будьте милосердні, як Отець ваш небесний милосердний. Що бо людина може дати взамін за власну душу?» (Марко 9:37).
«Безумний! Душу твою заберуть у тебе, а те, що ти забрав, кому воно буде?» (Лука 12:20).