"Величаємо Тебе, Пренепорочна Мати Христа Бога нашого,

Найдавніше записане передання, що говорить про смерть Пресвятої Богородиці, є у творі, який у Західній Церкві відомий як Перехід Святої Марії, а на Сході той сам твір має назву "Святого Йоана Богослова слово на Успення Святої Богородиці". Автор цього твору невідомий. Одні історики думають, що цей твір походить з кінця другого або початку третього сторіччя, а інші — з кінця шостого віку.

З цього твору довідуємося про святе й чудесне Успення Пресвятої Богородиці. Ось його коротка історія:

"Три дні перед смертю явився Пречистій Діві Марії архангел Гавриїл і звістив від її Сина Ісуса Христа час її переходу до вічності. На день її смерті в чудесний спосіб зібралися в Єрусалимі апостоли, хоч були розсіяні по різних краях світу. Не було тільки апостола Томи. Божа Мати висловила бажання, що хоче бути похована в Гетсиманії коло своїх батьків і свого Обручника Йосифа. Сам Христос у супроводі ангелів і святих прийшов по душу своєї Пресвятої Матері. Апостоли при співі побожних гімнів на своїх раменах занесли її тіло до гробу і три дні від нього не відходили. Третього дня прийшов здалека апостол Тома й дуже бажав ще востаннє поглянути на Пресвяту Богородицю. Коли ж гріб відкрили, то її тіла там уже не було, а тільки похоронні ризи.

Тепер усі зрозуміли, що вона воскресла і з тілом та душею її взято на небо".

Є свідчення, що з початку VI ст. у храмі Успення в Гетсиманії був гріб Пресвятої Богородиці, тому церкву на Сіоні стали вважати місцем її Успення. Однак на сьогодні історики не знають про місце її смерті, та де є її гріб. Одні доводять, що вона померла в Єрусалимі, інші ж твердять — в Ефесі, куди нібито її узяв з собою святий євангелист Йоан Богослов. У Ефесі ще сьогодні показують дім, де, згідно з традицією, перебувала Божа Мати.

Найбільш цікавий речовий доказ про Успення подає святий Йоан Дамаскин. У своїй другій проповіді на Успення, покликаючись на незнану для нас Історію Євтимія, каже, що Пульхерія, жінка цісаря Маркіяна (450-457), збудувала церкву на честь Пресвятої Богоматері у Влахерні, передмісті Царгорода й хотіла там покласти тіло Пресвятої Богородиці. У зв'язку з цим вона звернулася до єрусалимського патріярха Ювіналія († 458), який тоді якраз був на Халкедонському Соборі (451). Той розповів їй передання про те, що після того, як відкрили гріб для апостола Томи, то не знайшли тіла Божої Матері. Замість тіла, патріярх прислав Пульхерії похоронну ризу Пресвятої Богородиці.
Святий Йоан Дамаскин вірить у те, що Пресвяту Богородицю з тілом і душею узяли на небо. В одній із своїх проповідей на її Успення він каже: "Годилося, щоб Той, Хто зберіг її Дівицтво при своїм Різдві, зберіг і її тіло нетлінним після смерти. Годилося, щоб та, що в своїх обіймах носила Творця як Дитя, перебувала в небесних хоромах. Годилося, щоб та, що бачила свого Сина на хресті і якої серце прошив тоді меч болів, що їх вона не зазнала при Різдві, гляділа на Нього, як Він сидить з Отцем. Годилося, щоб Божа Мати посідала те, що належить до її Сина та щоб усе створіння почитало її як Матір і як Слугиню Бога".

Згідно з писаннями християнських богословів, смерть Марії проходила в обставинах багатьох чудес. Так, за три дні до смерті до неї явився архангел Гавриїл і сказав, що її бажання піти до сина збудеться, й тут же вручив їй райську гілочку. У день смерті Марії всі апостоли опустились на хмарах до її одру. «О третій годині дня сам цар слави Ісус Христос із тьмою ангелів, зі всіма небесними силами, праотцями й пророками й зі всіма праведними душами наблизився до своєї матері Й сказав: «Прийди ближня моя, прийди, голубко моя, прийди, дорогоцінний мій скарб й увійди в обитель вічного життя», І вона віддала душу свою в руки Господа». Після цього тіло Марії було покладено в домовину й завалено каменем. А «через три дні відкрили камінь від домовини на горі, але тіла Марії там не було, були одні пелени, вона була воскрешена й узята на небо із тілом».

Увечері того ж дня за трапезою їм явилася Матір Божа і вимовила: "Радійте! Я з Вами у всі дні". У відповідь Апостоли, ламаючи хліб, вигукнули: "Пресвята Богородиця, допомагай нам".

На це величне свято до Чудотворної Зарваниці йшли тисячі паломників зі всіх куточків України! Тут були прочани з Коломийсько-Чернівецької єпархії разом зі своїм Владикою, їхали люди з Закарпаття… На саме свято, 28 серпня, майоріло багато українських та гуцульських костюмів. Що мені дуже сподобалось, то це проповідь владики, який закликав молодь до рішучих дій, до боротьби за Церкву і Батьківщину! Його слово вражало, знімало ту жахливу пелену, що повивала людей, їхню свідомість. Думаю, не один задумався про своє життя, не один постановив собі виправитися і стати на праведну путь! Цього дня до Святого Причастя приступило безліч людей! І всі молитви об’єднувались в одну : за Церкву,, за віру, за народ, за свої родини… що цікаво, на прощі було дуже багато молоді, які йшли звідусіль. Хоч вони були вже втомлені і знесилені, з мозолями на ногах, але все-таки щасливі, сповнені миру і духовної рівноваги… Сподіваюся, що наступного року це дійство буде ще масовішим і охопить більше людей і населених пунктів. Пречиста Діва отримала від них подарунок : їх відкриті серця і щиру молитву, а що може бути для Непорочної кращим подарунком? Нехай така молитва панує завжди, не лише на таких відпустах, але й щодня. Дякуймо Богу за можливість жити, бачити сонце і чути спів пташок, ходити вільно в храм і приймати Слово Боже…
Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитвами нашими в скорботах не погорди, але від бід визволи нас, єдина чиста і благословенна…

 

Дороги в Бучачі для інопланетян…

[caption id="attachment_1291" align="alignnone" width="450" caption="Центр Бучача. Вул. Галицька"][/caption]

Автор: Думка.

З повагою до Вас, шановні бучачани , Думка. Тільки не той, що ви подумали, не з мультфільму. Часто буваю в Бучачі. Наболіло. Тому пишу про це. Вас також болить.

Запитаєте, чому для інопланетян ? Та тому, що вони на тарілках літають і не відчувають гостроти екстриму пересуватися чи то на ногах, чи то на залізних конях, обминаючи вибоїни, яких певно наше місто не бачило навіть за часів Середньовіччя.

Старожили згадують, що в минулому столітті дороги в Бучачі були встелені «шахматкою» або «лускою». Приємно було чути цокіт копит, який вістував про те, що жителі околиць, торговці здалека поспішають на базар. Трясло трохи їх вози, брички, карети. Але болю і злості вони не відчували. Автівок тоді було мало. Одна – дві могла пронестися по вулицях. Та це з минулого.

А тепер ? Тепер ми живемо в час суцільного прогресу та цивілізації. Тісно стало в місті від кількості автотранспортних засобів. І нова об'їздна дорога проблеми не вирішила.

Влада міста також нічого не зробила ! Довгою була тяганина, хто би мав бути господарем міських доріг. Ніби вирішилася ця біда…. Передали комунгоспу, бідній безпомічній сиротині, яка свої діри полатати не може. Або не хоче ! Радше не хоче, як ніколи за останні роки не хотіла братися за свою головну роботу. Автодор (вибачте, вживаю старі і зрозумілі назви організацій, бо від модернізації нові трохи звихнулися, як і вся система в державі, не тільки дороги !) ніяк не погоджувався взяти на себе відповідальність. А мав би ! Податки від користувачів автотранспорту йдуть в їх казну, а далі ? Невідомо куди йдуть ті податки. Так само, як невідомо куди йде все за нинішньої самостійної України.

Коли опинишся в центрі міста, голова пухне від почутого. Круті слова (по-місцевому «матюки» ) летять на кожному кроці. Чути скрегіт, йойкоти…Не тільки від шоферів, а й від пішоходів. Одні колеса гублять, другі ноги, в кращому випадку, викручують.

З такою рідною назвою центральна вулиця Галицька- це суцільна катастрофа ! А вулиця Агнона-славетного письменника, лауреата Нобелівської премії, уродженця Бучача, який своїми літературними шедеврами додав слави нашому місту на цілий світ , не до порівняння !  Може його єврейське походження комусь не вподоби стало, прикро би було таке чути !  Хіба до порівняння з тою частиною дороги коло побуткомбінату, що веде в парк над Стрипою і до дитячого майданчика попри музей слави наших патріотів-українців. Навіть КДБ, яке колись там було та тортувало наших земляків, певно би само не витримало такого знущання над людьми. Або з тою частиною дороги, що на роздоріжжі коло спиртзаводу.

Знаєте, що вам всім скажу, дорогі бучачани ? Скажу то саме, що говорять гості міста-багаточисельні туристи з європейських держав, похитуючи головами від здивування: «Посадити треба вашу владу  на щось і запустити. Та так, щоб вони голим місцем проїхалися тими дорогами!"

Вул. Агнона

Вул. Агнона

Вул. Агнона

Дорога від костелу до площі

Вул. Галицька. Центр

Біля побуткомбінату

Біля побуткомбінату

На прощу до Зарваниці

Напередодні свята Божої Матері, яке відзначається щорічно 28 серпня , до Марійського центру с.Зарваниці (Тернопільська область) - найбільшого паломницького центру, українського Люрду, поспішали тисячі людей не тільки з різних куточків України, а й із зарубіжжя, щоб поклонитися і помолитися чудотворному образу Пресвятої Діви Марії з малим Ісусом на руках.

Коротка історія заснування села і духовного центру у Зарваниці:

Зарваниця, має свою давню історію. Археологічні знахідки засвідчують, що сліди людського поселення на цьому терені сягають кінця мідно-кам’яного — початку бронзового віку. Неподалік цвинтаря у Зарваниці її власник Роман Охоцький, який цікавився минулим села, знайшов кам’яну домовину, що мала 5 тисяч років. На основі городських і земських актів Зарваниця існувала вже у ХІІ столітті, тобто у княжий період.

Є кілька версій щодо назви села. За народними переказами, початки зародження Зарваниці пов’язуються з появою чудотворної ікони Богоматері. Місцина над Стрипою стала надійним прихистком християнства під час наступу монголів на терени Русі-України. Коли у 1240 році був дощенту зруйнований Київ, уцілілі монахи як Боже знамення понесли шляхами неймовірних випробувань на захід своєї єдиної держави найвищий символ набожності.

Один із київських ченців чудом врятувався від ворожих наїзників і опинився на галицькому Поділлі в лісах над рікою Стрипою. Довге скитальство та нестерпний голод так знесилили його, що, умиротворений надією на допомогу Богоматері, чернець заснув. У сні відкрилась перед ним райська місцина: оповита чарівним серпанком долина, погаптована різнобарвними квітами і освітлена дивним сяйвом. В його блиску з’явилася Мати Божа з двома ангелами, які мали в руках білі лілії. Чернець упав перед Пречистою Дівою Марією на коліна. Вона із усміхом подала йому в руки край свого омофора. Пробудившись, побачив чудову долину, оточену віночком густого лісу. Раптом у росяній траві засвітилося джерело чистої води, а над ним спалахнула небесним промінням ікона Пресвятої Діви Марії з малим Ісусом на руках.

Чернець пригадав сон і склав поклін Пречистій. Це місце, де зарвав його сон, назвав Зарваницею. Згодом він збудував біля кринички каплицю і примостив у ній ікону Богоматері.

Сюди, почувши про чудо, почали приходити люди і поселятися. З роками у затишному видолинку виросли церква і монастир, селянські обійстя. Так почалася Зарваниця.

Перша письмова згадка про село датується 1458 роком.

У 1944 р. було спалено дерев’яну монастирську церкву, знищено через два роки монастир, а в 1961 р. — каплицю. Джерело обгородили колючим дротом. Ставили міліційні заслони у відпустові дні. Однак у лісі та в хатах проводилися підпільні богослужіння. В 1975 р. завідателем поруйнованої більшовиками церкви у Зарваниці був призначений отець-митрат Василь Семенюк. Він із благословення митрополита Володимира Стернюка, працюючи душпастирем у катакомбних церквах, водночас став керівником підпільної духовної семінарії. Так тривало аж до перебудови.

3 благословення архиєрея Михаїла Сабриги отець-митрат Василь Семенюк при активній участі парафіян і семінаристів відбудував у 1991 р. капличку біля джерела, відремонтував знищену церкву, спорудив біля неї велику каплицю, у якій відправляються під час відпустів богослужіння, а також Хресну дорогу. Зведено реколекційний будинок, де проводять реколекції священики багатьох єпархій, семінаристи, родини, молодь, діти.

Відбудовуються Святотроїцький монастир Студійського Уставу та монастирська церква.

А тепер-це духовний центр, знаний за межами України.

Використано матеріали періодичних видань

Літо, сонце, пісня....

Літо... Це п'янке слово для усіх школярів асоціюється з відпочинком, сонцем, сміхом, новими враженнями, а ще - з морем. Лагідне сонечко, свіже повітря, морські хвилі помагають стати здоровішими.

Відпочити на березі Чорного моря у справжній країні дитинства, в таборі «Молода гвардія», мали нагоду учасники ансамблю «Веселі гудаки». Це буда особлива VI зміна на якій зібралися обдаровані діти з багатьох куточків України та зарубіжжя. Міжнародний фестиваль «Усі ми діти твої, Україно» об'єднав у велику дружну сім'ю юних артистів з Польщі, Казахстану, Грузії, Вірменії, Росії, Естонії і, звичайно, України. Цікаві зустрічі, спілкування, розваги, мандрівки назавжди залишаться у дитячих серцях. Конкурсанти мали чудову нагоду послухати виступи гостей фестивалю. Народний артист України М.Свидюк, Заслужений артист України О.Марцинківський із задоволенням спілкувалися з дітьми на творчих вечорах.

Конкурсні виступи тривали сім днів. Діти змагалися у різних мистецьких жанрах і старалися якомога краще презентувати свою майстерність. Близько тисячі конкурсантів відчули чудову енергетику, яка вирувала на сцені, а ще - підтримку журі, головою якого був Олег Марцинківський, один із членів виконавчої дирекції Міжнародного фестивалю. Дуже приємно, що наш ансамбль став лауреатом і приймав участь у заключному концерті.

Фестиваль ще молодий, він заснований у 2007 році з метою розкриття молодих талантів, відкрити нові пісні, розвивати інтелектуальні та духовні інтереси у дітей. Цьогоріч цікавою родзинкою фестивалю став великий танцювальний вінок гарячих юнацьких сердець, який увійшов у книгу рекордів України. Уся зміна, а це близько 1200 дітей сплелися у великому хороводі біля моря. Виконавчому директору фестивалю Любові Горват вдалося об'єднати усі творчі сили дітей, перетворити дійство у велике свято культур.

Непомітно промайнули усі 20 днів перебування у «Молодій гвардії», які були наповнені мистецтвом радісним і сонячним. Діти побували на оглядовій екскурсії в Одесі, в зоопарку, в цирку, в театрі музичної комедії, відвідали музей МНС, приймали участь у різних гуртках, спортивних змаганнях, освітніх тренінгах та іграх.

У заключному концерті під керівництвом Заслуженого діяча мистецтв України Віталія Коломійця взяли участь переможці конкурсу та гості фестивалю. Гарячими оплесками зустрічали Народного депутата, Народну артистку України Оксану Білозір, яка привітала учасників конкурсу і виконала декілька пісень. Як гімн дійства прозвучала пісня Олега Марцинківського «Віват фестиваль». Діти із сльозами на очах прощалися із святом пісні, танцю і любові, яка панувала повсюди. І ось святковий салют. Запалені ліхтарики полинули у вечірнє небо як символ мрій кожної дитини, мрій які неодмінно повинні збуватися, якщо в них щиро вірити.

Ансамбль висловлює щиру вдячність генеральному спонсору В.В.Бабалі (кооператив «Іскра») та О.І.Триньці (відділ культури і туризму  Бучацької РДА) за підтримку та допомогу в організації поїздки.

Олег Шкляренко, керівник ансамблю «Веселі гудаки»

м. Бучач

[gallery]

Марія Шафран : "Mи хочем, щоб нам віддали наше".

Коли вперше прочитала статтю "Мистецтво повертають у храми" у газеті "РІА ПЛЮС" №32 від 12 серпня 2009 року , то це викликало сильне обурення. За гарним заголовком зовсім протилежний зміст. Обурення найперше тому, що у ній багато неправди і напівправди, а напівправда, як відомо, іноді гірша за брехню. Зовсім не хочеться ображати працівників музею, адже вони за мізерну платню виконують цю потрібну для України роботу, але все ж хотілося б встановити істину. Йдеться про те, що громада м. Бучача вже багато років намагається повернути в храм св. Покрови чотири фігури, три праделли (антепендії) і дияконські врата роботи Пінзеля, що знаходяться в краєзнавчому і художньому музеях м. Тернополя.

У березні 1995 року о. Володимир Шафран був призначений парохом церкви св. Покрови м. Бучача. Він відразу почав роботи в храмі із реставрації вівтарів. Зі Львова було запрошено двох реставраторів. Також запросили п. Бориса Возницького, директора музею, як знавця і консультанта робіт Пінзеля. Тоді в храмі пан Возницький сказав: "Речі сакрального мистецтва, створені для храмів, повинні бути в храмах. Так є  в усій Європі". Такої ж думки дотримуємося і ми. Йоган Пензель був глибоко віруючою людиною. Це видно з його біографії і творчості. І, очевидно, створював свої релігійні скульптури не для любування і оглядання їх, а для того, що б збудити у людській душі духовне відродження. Проблеми духовного відродження завжди у всі часи були актуальні для людства, а в наші часи вони особливо актуальні.

Ми удвох з отцем Володимиром, при підтримці церковного комітету, почали шукати, де поділися твори Пінзеля, вилучені з церкви св. Покрови,  щоб повернути назад у храм. Їх було знайдено у музеях м. Тернополя.. Директори обох музеїв відповіли нам категоричною відмовою їх повертати. Тоді ми почали писати заяви про повернення. Здавалось, були близько до мети, коли тодішній голова облдержадміністрації п. Василь Коломийчук з розумінням поставився до нашої проблеми, наказав створити компетентну комісію і направити документи в міністерство. Але з міністерства відповіді ми так і не отримали. А не так давно директор одного з музеїв сказав представникам громади, які прийшли до нього: " Хоч і міністерство дозволить, я не дам!".

Бачачи наші безплідні митарства, бучацька райрада на чолі з чинним головою п. Олегом Михайлівим, який є давнім і активним парафіянином ц. св. Покрови, вирішила серйозно зайнятися не тільки цим питанням, а й проблемою збереження церковних цінностей в цілому районі. " Я це роблю не як голова райради, а як християнин" - каже п. Олег Михайлів.

Дуже важливе питання - з'ясувати, як речі із св. Покрови потрапили в тернопільські музеї? У 1986 році п. Возницький взяв частину інтер'єру Покровецької церкви на виставку для загального огляду людей. Ці твори з виставкою об'їхали Союз і Європу. А в 1994 році (коли ц. св. Покрови вже діяла як парафія) в обхід Бучача п. Возницький передав фігури в Тернопільський музей, де вони довгі роки пилилися у фондах і рідко виставлялися на виставки. Друга частина інтер'єру була взята з храму в 1991 році, на що, як написала в статті п. Жанна Попович, документи в музеї не збереглися (а може їх і не було? І де є певність, що на наступній "перезмінці" влади збережуться творіння Пінзеля. Приклад? Дві старовинні ікони, які в 1991 році віддали в картинну галерею Львова на реставрацію, ми з о. Володимиром з великими зусиллями віднайшли - вони "зберігалися" в реставратора в квартирі під ліжком ще з однією іконою). Ці всі вчинки дуже нагадують радянську націоналізацію і експропріацію (грабунок) релігійних цінностей. Решта - третя частина інтер'єру храму залишилася в ц. св. Покрови реставрована і "динамічні фігури доби бароко" гармонійно вписані в інтер'єр храму, виконаного в стилі пізнього бароко, і не виглядають, як пише автор статті, дивно. Боляче тільки, що розірвано цілісність твору Пінзеля, бо не вистачає тієї частини, яка є гордістю тернопільських музеїв.

Є різниця в трактуванні цих шедеврів. Музейники оцінюють їх як високохудожні твори, що вартують тисячі доларів. Ми, бучачани, домагаємся повернення частини духовної спадщини наших прадідів, частини нашої святині, яка простояла в храмі два з половиною століття і була свідками нашої історії, яка увібрала в себе молитви і співи багатотисячних богослужінь. Вірю, як намагається переконати автор, що працівники музеїв є кришталево чесні люди, які не "спокусяться дзвінкою монетою" - але гріх казати на священиків, не бачивши і не знаючи їх, що вони ладні продати Пінзеля. Рівно ж, як неетично писати нісенітниці на "місцевих комсомольців". Ті "комсомольці", як згадують старожили, в радянські часи ходили пішки в Зарваницю, яка майже поряд, а вночі в підпільному монастирі на Нагірянці брали участь у Святій Літургії.

Дивно висвітлена в статті поведінка місцевого священика. То він у 80 - ті не дає з "купи сміття" антепендія, який зникає безслідно (десь спалили - авт.), то через кілька років сам привозить більшість робіт краєзнавчому музею. Він нині, царство йому небесне, покійний, то на нього можна списати що завгодно. Тим паче, як немає документів. Якщо праделлу спалили, то що врятувала п. Віра?

У Ватіканському музеї зберігаються безцінні шедеври світового сакрального мистецтва. Я мала щастя, дякуючи владиці Василію Семенку і блаженної пам'яті Кир Михаїлу Сабризі, на святкуванні 2000 - річчя Різдва Христового в Римі відвідати Ватіканський музей. Неможливо описати красу і велич мистецьких шедеврів, створених людиною на прославу Бога. Так, правда, і великий митрополит Андрей Шептицький заснував музей у Львові. Але ні в Ватікані, а ні в Львові ікони і фігури не були зняті з церковних іконостасів чи вівтарів. І Рафаель, і Леонардо да Вінчі, і Мікеланджело творили для Ватікану. Навіть найбільша святиня християн - Туринська плащаниця зберігається не у Ватіканському музеї, а в храмі Туріну, що досить далеко від Риму.

Тепер щодо крадіжок з храмів. Ми читаєм, як обкрадають церкви. Пробували кілька разів проникнути і в наш храм, але щоразу спрацьовувала сигналізація - храм стоїть під охороною. З тих же ЗМІ знаємо, що крадуть шедеври і з найбільших музеїв світу. А в них охорона трохи надійніша, як в наших музеях. Не секрет, яку мізерну суму виділено в цьому році на охорону музеїв.

Щодо міліціонера з Бучача. Він ввічливо намагався вияснити де ті документи, на підставі яких було забрано "твори Пінзеля" із Покрови. До честі міліції в Бучачі скажу : коли в 60 - 80 - ті рр.. було полювання на греко - католицьких священиків, жодного священика не затримали в Бучачі, хоч тут діяла численна підпільна Церква. Міліція чудово знала про кожну відправу, але завжди попереджувала про облави і священика встигали заховати. Про це тоді знали одиниці. Що дивного, що і нині міліцію Бучача хвилюють проблеми бучачан?! Ми ж хочемо бути правовою державою.

Можна довго дискутувати, але правда є одна : всі ці шедеври, що зберігаються нині в музеях Тернополя, створив Пінзель для м. Бучача, в якому жив з родиною, і для храму, в якому молився. І повністю їхня мистецька і духовна сутність відкривається в гармонії з іншими фігурами, що залишились в храмі.

Ми не хочем чужого, ми хочем, що нам віддали наше. То чому нас підозрюють в користолюбстві?

І на завершення хай скаже Богдан Лепкий :

" Та ж ми чужого не бажали,

Лиш, що по предках ми дістали,

Хотіли гідно донести

Аж до мети!"

Марія Шафран

катехит церкви св. Покрови

Ще одна стаття на цю ж тему - Олени Сурм'як

"Чи повертають мистецтво у храми? І чи належить церковна громада Бучача до народу України?"

за лінком               http://buchach.org.ua/content/view/494/1/

[gallery]

Доля України в освітніх руках (точка зору)

Точка зору Володимира Боднара.

Проблеми подальшої долі України лежать у сучасній школі, її вмінню крокувати в ногу з часом, задовольняти вимоги сьогодення в розумному поповненні творців майбутнього за рахунок випускників.Адже, через п’ять-шість років сьогоднішні випускники стануть повноправними спеціалістами виробництва, керівниками всіх ланок нашого суспільства. Вчительству, особливо директорам шкіл, треба осмислено підходити до питання, кому буде передано штурвал нашого життя, в чиїх руках буде життя наступних поколінь.

Держава для подолання тенденції «повної безграмотності» (що спостерігається останнім часом) передбачає різні форми боротьби з нею. Так, з метою зменшення корупції при вступах випускників до вищих навчальних закладів запровадила незалежне зовнішнє оцінювання шляхом проведення тестування знань у спеціальних центрах, для визначення приорітетів та інтенсифікації навчально-виховного процесу дозволила директорам вносити в навчальні плани шкіл найбільш затребувані людством на сучасному етапі предмети у варіативній частині плану, введення профільного навчання у старших класах середньої школи, люстрацію керівництва шкіл і т. і. Але як це здійснюється на практиці?!...

Здійснюється неправильний підхід до контролю знань, розвитку творчої активності учнів, вмінню користуватись сучасними електронними машинами, вмінню вибирати тільки необхідну для осмислення і користування інформацією. Так, морально застарілі керівники шкіл, директори пенсіонери (Товпига (Ткачівська)М.М. в Зубрецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів), всупереч забезпеченню відділом освіти, Міністерством освіти України комп’ютерними класами не вводять у навчальний план вивчення інформатики та обчислювальної техніки бодай з середніх класів (5-9кл.) загальноосвітніх шкіл, коли в розвинутих країнах світу діти в садочку користуються комп’ютерами. Хоча Дніпропетровський центр розробив безплатне програмне забезпечення для 2-4 класів, та дорогоцінна техніка лежить мертвим грузом в школах району, витрачено даремно величезну суму бюджетних коштів, які могли б приносити якусь користь в інших галузях, ПЕОМ старіють і ржавіють, а діти не вміють ними користуватись; молоді спеціалісти з даного предмета працюють без належного тижневого навантаження. А високоосвічених спеціалістів, що закінчили по декілька вищих навчальних закладів взагалі не допускають до роботи, утримуючи стару корумповану систему.

В навчальні плани вводиться поглиблене вивчення історії, географії, етики мотивуючи тим, що українці повинні знати, з якого роду походять. Побутує поговірка «Хто не знає свого минулого, не достойний майбутнього». Це все справедливо, але кому потрібен фахівець, який не вміє орієнтуватись в сучасному потоці інформації, не вміє користуватись сучасними електронними машинами? Де місце такого «нового українця» зі знанням історії? З впевненістю можна відповісти – підсобне у відсталій країні.
Держава не встановила заборону на випуск та реалізацію розв’язків до контрольних тестів з математики, фізики, хімії; творів з української мови та літератури, зарубіжної літератури, які не приносять жодної користі учням, притуплюють їхнє логічне мислення, уяву, творчі здібності, мову, розвивають лінощі і невпевненість у своїх силах.

Відділ освіти не позбавляється морально застарілих керівників шкіл, що вийшли на пенсію і продовжують «працювати» директорами, вважаючи державні школи своєю приватною власністю; ведуть ці школи до розвалу, дітям забороняють вивчати сучасні технології, мотивуючи тим, що немає закону про звільнення пенсіонерів з посад. Хоча це зовсім не так.

Так, відповідно до ст.2 Закону України «Про державну службу» та Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про хабарництво» роз’яснено, що особи, які наділені адміністративно-господарськими та організаційно-розпорядчими функціями відносяться до службових (посадових) осіб, чим наділені директори шкіл: вони є розпорядниками фінансів, за їхнім поданням здійснюється призначення та звільнення вчителів, самі приймають на роботу і звільняють з роботи технічний та обслуговуючий персонал. А відповідно до ст.23 цього ж Закону визначено граничний вік перебування на посаді: для чоловіків – 60 років, для жінок – 55 років. Отже, відділ освіти вправі звільняти директорів шкіл з посад при досягненні ними пенсійного віку навіть без їхньої на те згоди, звичайно, якщо директор школи з відділом освіти не знаходяться в корупційних відносинах.

Висловлюю надію в тому, що починаючи з 2009/2010 навчального року відділ освіти буде працювати над більш якісним підвищенням рівня освіти в районі, адже доля України в освітніх руках.

Україно! Тобі сьогодні – 18!

Безкрая блакить неба... Золото спілого колосся... Червоні кетяги калини і гілля плакучої верби... Багаті вишиванки та привітні люди... І все це - наша Ненька-Україна! Батьківщино, сьогодні тобі виповнилось 18! Ти йшла до своєї волі довгі століття, на твоїй землі пролилося море крові, але все-таки ти жива! І ти вільна!

З нагоди Дня Незалежності у нашому місті були проведені урочистості у Районному Будинку Культури. При вході дзвінко грав оркестр, що додавало святу ще більшої величі. Дійство розпочалося урочистим засіданням з нагоди празника, урочисто був винесений жовто-блакитний прапор, лунали слова привітань з уст Голови районної держадміністрації Пастуха Тараса Тимофійовича та Голови районної ради Михайліва Олега Михайловича. Голова міської ради Оверко Омелян Степанович вручив грамоти бучачанам, які розвивають патріотизм і український дух, учасникам визвольної боротьби та заслуженим жителям міста. Опісля засідання розпочався концерт, на якому виступали хореографічні колективи «Престиж» із с.Ліщанці та «Перлина» із м.Бучач, радували своїм прекрасним співом директор музичної школи Кривко Марія Іванівна, аматорська хорова капелла РБК, дует Богдани Остап'як та Марії Салевич, фольклорний ансамбль «Лемківщина» Підзамочівського СБК, Христинка Марцінковська, та Леся Горлицька. Душевно і сильно прозвучав уривок з повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» у виконанні Алли Вержбицької, який вкотре нагадав нам про мужність, відвагу і силу волі козацького роду. Розвеселили присутніх піснею «З сиром пироги» народний аматорський чоловічий вокальний ансамбль «Бучачани», а Андрій Саламанюк заспівав чудову пісеньку про український «СНІКЕРС»(сало). Не можна не похвалити й Володимира Мегедина, який виконав веселу пісеньку «Борщ український». А як зачарував свою грою народний інструментальний ансамбль «Опус», це й словами не передати!

Святкову концертну програму підготували :

режисер-постановник - Алла Вержбицька,

організатори - О. Тринька, Р.Крупа та творчий колектив РБК,

оператор - А. Романчук.

Маю велику надію, що ті заклики до єднання і християнства, які лунали на цьому заході, є почуті і вислухані кожним серцем, і обов'язково будуть стимулом для всіх , хто носить величне і горде звання - українець! Слава всім, хто боровся за волю держави, слава всім, хто гинув на полі бою за її свободу, слава тим, хто зараз виховує в душах молодого покоління глибокий патріотичний дух!

Слава Україні! Героям Слава!

День Незалежності-вияв любові до України

Як величне і незабутнє свято, День Незалежності України гідно зустріли жителі Бучацького району.

Вчитель Зубрецької ЗОШ І-ІІІ ст. Ю.В. Боднар розповідає про те, як це свято пройшло у її рідному селі.

Горнусь до тебе, Україно,
Як син до матері горнусь.
За тебе, рідна і єдина,
Щодня я Богові молюсь.

Любов до рідної вітчизни і пам’ять про дідів своїх привела сьогодні жителів села Зубрець Бучацького району до могили борців за волю України, що розміщена в центрі села. Отці місцевого храму Мостові відправили панахиду за душі синів і дочок українського села Зубрець.

Вони були такими молодими, і зморшки не борознили їхні лиця, а погляд був чистим і спрямованим увись, в надію кращого майбутнього. Їм треба було тільки жити і жити, ростити дітей, насолоджуватись ласками коханих, ніжитись в теплій купелі батьківської ласки. Але внутрішня любов до матері-вітчизни, почуття обов’язку повели їх на смерть… Смерть за свою землю, за рідний край, за волю рідних і близьких… Страшна ця смерть - без плачу рідних, без тужливих звуків трембіт, без проводів в останню путь… Та вони прийняли її.

І сьогодні, стоячи біля їхньої символічної могили, нам стає трохи соромно за наші діла, за наше правління. Невже за таке сьогодення ви поклали свої буйні молодечі голови?... Не чекали і не бажали ви такого для нас. А ми, молоді, клянемось перед пам’яттю про вас, що докладемо всіх зусиль за чисте небо над головами, за колосистий лан, що даватиме життєдайну силу прийдешньому!

Слава тобі, Україно,
Невмируща слава.
Да святиться Твоя воля
І твоя держава!

Слава Україні! Її героям слава!

24 серпня-День Незалежності України

Щиро вітаємо вас із Днем Незалежності України – світлим святом Української Державності. Це не просто День народження держави. Це свято пам’яті про цілі покоління наших предків, що творили націю і боролися за державність, а також день, коли варто думати про день завтрашній, про майбутні покоління, про нашу відповідальність перед історією.

День Незалежності – це день, у якому щорічно зустрічаються Минуле і Майбуття України. Минуле має вселяти мудрість. Майбуття повинно виховувати в нас відповідальність за прийняття рішень.

У ці спекотні серпневі дні календар історії відраховує вісімнадцяту річницю незалежності України. Нелегкими і, далеко не безхмарними, видалися ці роки. Довелося йти важким шляхом соціально-економічних перетворень, створювати практично заново державні інститути, нові правила і стандарти життя.

Хліборобська доля щедро наділила працівників села мудрістю і талантом буди господарем на землі. Ви сповна віддаєте себе цій святій справі.

Нам випала висока історична місія здійснювати мрію багатьох поколінь наших предків – бути господарями на своїй землі, плекати її і прикрашати своєю працею, у добробуті, безпеці та злагоді ростити дітей, мирно і приязно жити з сусідами.

Ідея відродження незалежної держави жила, незмінно прокладаючи собі дорогу від розпаду Київської Русі аж до прийняття Верховною Радою Акту проголошення незалежності України та Всеукраїнського референдуму 1991 року. Тоді народ раз і назавжди вирішив: державі Україна бути!

Було прийнято нову Конституцію посткомуністичної доби, затверджено державні символи: прапор, герб та гімн України. Відбулося правове оформлення держави. Налагоджено функціонування державних інституцій, створено повноцінний дипломатичний корпус, будується демократичний суспільний лад.

Вісімнадцять років тому перед нашою країною постало надзвичайне завдання: створити державний механізм, збройні сили, налагодити взаємовідносини з навколишнім світом, сформувати систему місцевого самоврядування. І головне – будувати незалежну суверенну Україну за принципом демократії, політичної та економічної свободи.

Нині ми впевнено стверджуємо: Українська держава відбулася, стала визнаною. За вісімнадцять років нами пройдено шлях, на яких іншим державам потрібно було не одне десятиліття, а то й століття.

З проголошенням незалежності України світ почав рахуватися з нами. Протягом лише перших трьох місяців після референдуму 1991 року Україну, як незалежну державу, визнали 140 країн. Ми стали органічною частиною світової спільноти. Нас запрошують стати партнером у важливих проектах як на Заході, так і на Сході. Ми самі здобули історичний шанс стати сучасною, заможною, шанованою нацією. Ми реалізуємо свій шанс. У нас є підстави впевнено дивитися в майбутнє. Так швидко змінити країну, як за останній рік, могла лише сильна нація.

Шановні товариші! У День незалежності України звертаюся до вас, усіх працівників сільського господарства, робітників і службовців, нашої інтелігенції, ветеранів війни і праці, учнів, людей різних політичних і релігійних поглядів із закликом: давайте будемо єдині в наших прагненнях і справах у розбудові незалежності України. Йдеться ж бо про надто серйозні речі. Про долю нашого народу. Про наше майбутнє суспільство. Йдеться про будівництво правової демократичної держави.

Доля України – це доля всіх, хто живе під високим синім українським небом, працює на рідній землі. Вони рівні серед рівних, вільні громадяни України.

У День незалежності необхідно подати один одному руку. Хтось уже зробив це раніше, хтось це зробить сьогодні, а хтось, можливо, це зробить завтра. Але ми не повинні залишати давній розбрат своїм онукам, бо краще за інших знаємо ціну визволення та ціну української єдності. Усі ми хочемо зберегти найдорожче: дітей і родину, мир і спокій, працю і добробут, надію і віру.

Ми знаємо – це зроблять тільки повага до людської гідності, свобода, демократія і справедливість. Це наші цінності. В них – наша єдність, в них – наша сила. І ми готові стати на їх захист.

Незалежність – символ нашої нації. Вона нагадує нам – якого ми славного роду діти. Ми зможемо подолати всі труднощі. У нас досить таланту і сили здійснити задумане.

Традиційно склалося так, що чергова річниця Незалежності України – не тільки час, коли треба підбити підсумки пройденого країною, але й дата, коли належить дати відповіді на найбільш актуальні питання сучасної доби.

Досягнення Україною реальної незалежності та її залучення до міжнародної системи поділу праці створили якісно нову ситуацію для розвитку української нації – народу з давньою та самобутньою культурою, багатою історією народу, який має значний потенціал інтелекту і духовності.

Учора країна святкувала День Державного Прапора України. Якщо День Незалежності вже давно і по праву відзначається як загальнодержавне свято, то День Державного Прапора України цього року чи не вперше святкується на належному рівні.

Довгий час нас переконували в тому, що український народ ніколи не мав державності, а значить, і своєї державної символіки.

Дух національного відродження сколихнув інтерес до національної символіки.

Наш народ не міг відкинути історичну традицію створення своєї держави під жовто-синіми знаменами. І 28 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила Державний Прапор України.

Краю, де зародилася хліборобська цивілізація, притаманні саме сині і жовті кольори. Золотаві хлібні лани і мирне ніжно-блакитне небо над ними, синя дніпровська хвиля і жовтий пісок – усе це зроду-віку складало краєвид нашої землі. Жовте – вогонь і синє – холод – два полюси буття, але водночас і два кінці осі, навколо якої це буття обертається.

Дорогі співвітчизники, щиро вітаємо вас зі святами – Днем Державного Прапора України та Днем незалежності України! Щастя і процвітання вільній незалежній соборній Україні! Слава вам, слава кожному із нас, слава Господу Богу і слава Україні! Здоров’я кожному із вас, добра, віри, благополуччя в родинах і довгих років життя. Україні потрібні ваші руки, ваш талант, ваш патріотизм, ваше вміння жити на українській землі та бути українцем!

Нова доба відкриває нові можливості та перспективи для кожного з нас. Ми маємо створити такі умови життя, які були б гідні громадянина України.

А сподіватися нам є на що. Бо головний скарб нашої держави – це ви, його жителі, працьовиті люди, які всупереч усім труднощам, примножуєте честь , дбаєте про могутність держави.

Наша мета – сильна, заможна і процвітаюча Україна!

Зі святом вас!

Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов'їну.